Виховна година “Золоті зерна поезії Т. Г. Шевченка”

Виховна година “Золоті зерна поезії Т. Г. Шевченка” 

   Звучить українська музика.
    Клас прибрано в старовинних українських традиціях.
   Учитель Весняне сонечко розбудило усе живе на землі, почали розпускатися листочки, весело заспівали пташки. Цього чудового дня ми зустрінемося з великим українським поетом Тарасом Шевченком. А чому саме сьогодні? Бо день народження і день смерті його стоять поруч - 9 і 10 березня. Між цими двома березневими днями – 47 років життя, яке стало славою і гордістю українського народу. Починаються Шевченківські дні. Ми звертаємось до поета, який став для України заповітною думою, її безсмертною піснею. Тож нехай вогонь його душі ( запалює свічку) запалить у ваших душах іскру віри, надії, любові до рідної землі, свого народу.
  Учень
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну…
Свою Україну любіть,
Любіть її во время люте,-
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
   Учитель Дорогі діти! Багато років минуло з того часу, коли жив Тарас Шевченко , але пам’ять про нього житиме в наших серцях . …Я вам розповім про одного хлопчика, який народився в селянській родині. Звали його Тарасиком.
   Учень
І досі сниться: під горою
Між вербами понад водою
Біленька хаточка.
Колись Мене там мати сповивала
Та, сповиваючи, співала.
(виходить мати Тарасика в українському костюмі з лялькою на руках, сідає на стільчик, колише дитину і наспівує)
   Мати:
Даю тобі, мій синочку,
Тарасику любий,
Щире серце, карі очі і чорнії брови.
Дай же йому, Божа матір,
Тії благодати,
Всього того, чого матір не зуміє дати,
   Учитель Швидко промайнув час, підріс наш Тарасик. (заходить хлопчик у солом’яному капелюсі, вишиті сорочці, з торбою за плечима)
   Мати. Ой, мій синочку, нарешті прийшов. Іди сюди, мій любий, ось сідай скоренько, я тобі вечерю приготувала. (Тарасик сідає їсти)
   Мати
Ой, сину, мій сину,
Моя ти дитино!
Чи є кращий на всім світі,
На всій Україні!
Нема кращого й не буде –
Дивуйтеся люди!
Нема кращого… а долю,
Долю роздобуде. Мати ( цілує Тараса)
Розкажи синочку де був, що бачив.
   Тарасик
Тече вода із-за гаю
та попід горою,
Хлюпочуться качаточка
поміж осокою.
А качечка випливає
з качуром за ними,
Ловить ряску розмовляє
з дітками своїми.
Ой у лузі калина стояла,
Ягідками усіх частувала,
До калини малята ходили,
Хороводи круг неї водили.
   Учитель Так, діти, Тарасик часто малював калину – символ щастя, чистоти, любові. Згодом у творах він часто згадує про неї. (учні співають пісню «Зацвіла в долині червона калина») Учитель Швидко промайнули дитячі роки, виріс наш Тарасик . «У всякого своя доля і свій шлях широкий». Та не дуже щасливо склалася доля Тараса. Помер батько, померла мати, залишився сиротою, пішов у найми до дяка, щоб учитися.
   Згодом потрапляє до поміщика Енгельгарда, де служить козачком. Його помітили видатні люди тієї епохи, і хоч пан заламав за кріпака Тараса казкову ціну, та ціна була сплачена. Зовсім загадкове його зближення з сім’єю Брюллова. А за півроку вчорашній кріпак стає вже наче їхнім другом. Але справжнє диво попереду. Хлопець потрапляє у вимріяне царство – до Академії мистецтв – і займається там чимось зовсім не тим – своїм чаклунством. Він був художник з Божої ласки, його вабило мистецтво пензля ще з дитинства. Багато живописних творів Т.Г.Шевченко залишив нам у спадок.
    Пам’ятають люди свого Кобзаря, вшановують його пам’ять: іменем Шевченка називають вулиці і площі, створюють музеї. Давайте і ми спробуємо уявити себе гостями музею Кобзаря в Каневі. Відчиняємо важкі двері і опиняємося в чудових оновлених залах, де живуть своїм тихим життям книжки, картини речі, яких торкалася рука майстра. В одному з залів є картина «Автопортрет, 1840р.». - Хто впізнав людину, яка дивиться на нас із глибини часу? Так, це автопортрет молодого Шевченка. - Що таке автопортрет? У Тарасових очах – невиплакані сльози, печаль, біль. Високе чоло свідчить про глибокий розум. Наступна робота Шевченка «Селянська родина».
   - Як ви гадаєте, до якого жанру можна віднести цю картину? Це побутова або жанрова сценка, тобто це жанровий живопис. Давайте уважно її розглянемо. Який настрій викликає у вас ця картина? Картина наче тепла, затишна. Тихий літній вечір. Останні втомлені промінчики сонця лягли на селянську білу хату. Які слова Шевченка спадають вам на думку , коли ви дивитесь на цю картину?
   Учень
Село на нашій Україні –
неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло,
цвітуть сади, біліють хати
Неначе диво.
   Учень
Садок вишневий коло хати,
хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть.
Співають , ідучи дівчата,
а матері вечерять ждуть…
   Учитель І знову перед нами портрет… кого? Спробуйте уважно подивитися на це обличчя. Подивіться на очі… Старий, сивий, із хворими очима, але такими ж мудрими і добрими. Через усе життя він проніс любов до неньки - України, до простих людей. Це один із останніх портретів Шевченка. Він дивиться до нас і звертається до нас…
Як умру, то поховайте мене на могилі,
Серед степу широкого на Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі
Було видно, було чути, як реве ревучий…
   Земля Черкащини дала світові генія. Ця земля бережно прийняла його прах у материнське лоно. Як і заповідав поет, його поховано над Дніпром, на високій Чернечій горі, яку в народі називають Тарасовою. Тут часто можна почути кобзарів.  Діти, хто може розказати про кобзарів ?
   Учень Перші відомості про кобзарів з’явилися в XV – XVI ст. Особливо популярними були кобзарі на Запорізькій Січі. Багато з них супроводжували запорожців у походах, думами і піснями підносили бойовий дух війська, уславлюючи народних борців. Свій спів кобзарі супроводжували грою на кобзі.
   Кобза – це стародавній музичний струнно-щипковий інструмент. Згодом кобзу витіснила бандура, яка була досконалішою і більшою за розмірами. Проте назва кобза застосовується і до бандури.
   Учень Тарас Григорович Шевченко любив кобзарів і писав про них. Поет знав пісні відомого кобзаря Олекси Вересая. Ішов кобзар до Києва та сів спочивати, Торбинами обвішаний його провожатий. Мале дитя коло нього на сонці куняє, А тим часом старий кобзар Ісуса співає.  Хто йде, їде не минає; хто бублик, хто гроші;
Хто – старому, а дівчата – шажок міхоноші.
Задивляться чорноброві – і босе, і голе…
Полічили, що дістали,встали сіромахи,
Помолились на схід сонця, пішли понад шляхом.
   Учитель Кобзарем називають і самого Шевченка. Душа його боліла за увесь замучений народ, і голос його – то голос простого люду. Поет домагається, щоб не позбавляли людини волі. Усі ж люди однакові на світі, то й права вони повинні однакові мати.
   Поет каже:
Схаменіться! –
Усі на цім світі:
і царята, і старчата –
Адамові діти.
   Шевченко мріяв, щоб правда і добро панували в Україні. А досягти цього можна тоді, коли народ матиме добру освіту, і та освіта буде на рідному ґрунті, а не на чужому. Тоді знатимемо, хто ми? Чиї сини? Чиїх батьків?
   Поет вчить, що чужа наука повинна йти поряд зі своєю, рідною:
Учітеся, брати мої,
Думайте, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь!
   На цьому наша уявна зустріч з життям і творчістю Т.Г.Шевченка закінчилась. Але ми ще не один раз звертатимемось до співця українського народу, великого Кобзаря за порадою.